0

Механізми утримання влади по-польськи. Ч2. Історія.

Автор: Голова Громадської Організації “Законодавчі Ініціативи: Україна-ЄС” Сергій Шевчук

 

Історія завжди була важелем, з допомогою якого владні інституції прагнули закріпити своє положення, а опозиція — навпаки, використати її як аргумент для зміни влади при цьому користувались спогадами, мемуарами, науковими дослідженнями як про історичні події,що завершились успіхом, перемогами над ворогом, так і про історичні поразки.

Прикладом може бути Жовтневий переворот у 1917 році та його наслідки в СРСР, або повалення диктатури Батиста на Кубі 1-го січня 1959 року.

Компартії обох держав підняли значення цих подій аж до святості, принагідно возвеличуючи вождів на пів-століття.

Для утримання владних позицій користуються і спогадами про історичні поразки. В таких випадках влада переконує в тому, що вона ж бо ніколи таких поразок не допустила б, а нині готова їх виправляти, як кажуть — на славу Вітчизни! Найяскравіші приклади ностальгії за минулим: поразка Німеччини у 1-й Світовій війні та вдале використання невдоволення її підсумками, розігрівання почуттів несправедливості аж до гніву народних мас у нацистській Німеччині; або приклад сьогодення — туга за розпадом Радянського Союзу та імперські намагання відновити Союз тактикою “русского мира”.

Historia magistra vitae est (лат.) — історія — вчителька життя, говорили в древньому Римі.

Однією з держав, де історична тематика активно вживається в процесі внутрішньо-політичної боротьби є Республіка Польща.

Історія Польщі насичена визначними історичними подіями. Багатовікова боротьба за незалежність; три розподіли країни і три рази успішного відновлення польської держави; історичні трагедії та наступний розквіт; поневолення територій та їх відродження із збереженням релігії, мови, національної ідентичності. Усе це дає привід полякам з піднесенням вивчати національну історію та пишатись нею. А політикам — використовувати  найщиріші почуття жителів у своїх намірах, підсилювати емоції, потенціюючи їх партійними програмами, публіцистикою і, навіть, мистецькими творами на історичні теми, зокрема, у кінематографії, літературі, а то й живописі. А також вкидаючи задумані формули політичного навіювання до найчутливішої категорії — молоді, в освітні шкільні програми.

Знання історії Польщі використовується і назовні. Наприклад, щоб отримати т.зв. Карту поляка слід підготуватися до співбесіди з консулом. Співбесіда передбачає правильні відповіді на комплекс питань, які треба не просто знати, але й вірно в польській інтерпретації пояснити. Трапляється, що заявники на Карту поляка краще вивчають іноземну історію, ніж свою власну. Окреме питання — книговидання польської історії на українській мові. Книги готуються “фахівцями” Інституту Національної Пам’яті Польщі, які є або авторами, або рецензентами. На переконання Інституту “не можна виховувати майбутні покоління та формувати національну свідомість на неправді і забутті”. Що є правдою, і що має піти в забуття переконані в ІНП і повинна пояснювати влада.

Євроінтеграційне захоплення багатьох жителів України легко накладається на матрицю одностороннього тлумачення спірних історичних подій, яке задовільняє діючу владу сусідньої держави та нерідко нав’язується нею.

Висвітлення усіх сторінок історії Речі Посполитої, тим більше через призму використання її владою,  потребує величезного масиву інформації,  що не вміститься в рамки публікації. Однак, на окремих характерних деталях варто фокусувати увагу.

Польська історіографія ніколи не демонструвала такого розмаху протилежних оціночних суджень як, наприклад, радянська. В останній  Сталін був певний час вождем, батьком народу, потім тираном, Берія — відданим чекістом, за тим — ворогом народу, Солженіцин — зрадником та пізніше Нобелевським лауреатом. Перелік легко продовжити. Для поляків,  скажімо Юзеф Пілсудський — був і лишається маршалом Польщі, першим Головою відродженої польської держави. Навіть в часи ПНР мало хто згадував про скоєння злочинів (організація пограбування банків, керівництво школою бойовиків) чи підозри його шпигунської діяльності на користь японської розвідки. Він ініціював низку антиукраїнських дій та вів агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки. Польські офіційні особи,  коли цього вимагає ситуація, згадують його заклики: “Bez niezaleznej Ukrainy nie bedzie wolnej Polski”. Так було коли прем’єр-міністр Єжи Бузек у свій час запропонував українському прем’єру під час офіційного візиту прибути до Кракова і покласти вінок до гробу Пілсудського, що той і зробив.

Польща під  верховенством  Маршала Пілсудського “відзначилась” цілою серією конфліктів зі своїми сусідами, не лише у Східній Галичині, а й у Баварії, Литві, Чехії.

Польсько-чеська війна 1919-1920 років закінчилась поділом спірного Тєшинського регіону (Заольззя) на користь Чехії. Поляки про це пам’ятали. Через 19 років Польща, скориставшись горезвісною Мюнхенською угодою, долучилась до поділу Чехословакії спільно з нацистською Німеччиною.

Як вважають деякі експерти, це стало прологом до Другої Світової війни. 1-го вересня 2009 року на церемонії пам’яті про початок війни тодішній Президент Республіки Польща Лех Качинський назвав цей крок політичною помилкою та гріхом: “Ми  можемо признатись в цьому гріхові і не шукати йому виправдань. Не шукати виправдань, навіть якщо є така можливість”. Однак частина польських істориків вважають рішення Речі Посполитої про захоплення чужої території обгрунтованим, згадуючи при яких обставинах Чехословаччина зайняла Заольззя в 1919-1920 роках. Навіть зараз по “Радіо Марія” (релігійно-патріотичний ефір) можна почути твердження у передачах, в яких окупація Тєшинської області вважається майже даром, бо поляки принесли “чеським конюхам і лісорубам” освіту та європейську культуру.

Польща категорично заперечує тезу нинішньої російської пропаганди про те, що Договір 1934 року про ненапад між Польщею та Німеччиною є свідченням тісного співробітництва Пілсудського та Гітлера. Дійсно, Пілсудський приймав у Варшаві і міністра пропаганди Йозефа Геббельса, і неодноразово Германа Герінга, який ніби-то приїздив до Польщі на полювання. Але розмови були, як твердять сучасні польські історики, про “угоди, які сприяли стабілізації міжнародних відносин і віддаляли привід війни”. Цей документ, на думку поляків, ні в якому разі не можна порівнювати з пактом Молотова-Рібентропа, бо “вишукування в польсько-німецькому договорі про ненапад чогось більшого, ніж те, що 

в ньому є,- це прояв невігластва або злої волі”.

Початок Другої Світової війни займає особливе місце в усіх наукових та історико-політичних публікаціях польських дослідників. В стислому вигляді  усі вони зводяться до наступного: “війна почалась у 1939 році з нападу на Польщу двох тоталітарних держав. 1-го вересня 1939 року з заходу та півночі на неї напав Німецький Рейх. Через декілька днів, 17-го вересня 1939 року — Радянський Союз. Німецько-радянська військова взаємодія стала початком катаклізмів, які незворотньо перепахали історію Польщі” (із кн. Польща 1939-1945. Інститут Національної пам’яті Польщі). Виходячи з такого бачення, польські автори усе сміливіше та настирніше пропонують українській стороні офіційне засудження подій 17 вересня, а тим самим — засудження факту приєднання західно-українських територій до УРСР.

Подібні наміри окремих представників правлячих партій викликають очікуване захоплення в середовищах т.зв. “кресов’яків”.  Вони ж і є виразними електоральними  прихильниками правої коаліції, яка при владі. Ностальгія за минулим у них маніфестує при кожній згадці про місто Львів. 

У 30-х роках Львів, після Варшави та Кракова був третім Культурно-історичним центром 2-ї Речі Посполитої. Серед чисельних пам’яток старовини тут засередились наукові, просвітницькі заклади. Не було лише одного — українського Університету, який влада Польщі зобов’язалась відкрити після угоди з Австро-Угорщиною про адміністративне управління Східною Галичиною.

Абстрагуючись від Львова варто згадати, що для захоплення українських земель, названих “kresy wschodnie”, польський уряд надавав серйозного значення підбору осадників (кресов’яків). “Легіонери Пілсудського” вважали себе нащадками польської шляхти з усіма правами для того, щоб назавжди укріпитись на ній.

Тогочасний уряд “надійним польським елементам” наділяв найкращі землі, безкоштовно будував господарські та житлові споруди. Польський Сейм законодавчо забезпечив аграрну реформу, яка мала на меті створення сприятливого грунту для перетворення польської національної меншості на заможну більшість.

Воз’єднання  західно-українських земель з УРСР в ІНП Польщі називають “анексією східної половини території Польщі”. Згоду на неї Сталін ніби-то отримав з уст Рузвельта і Черчіля на конференції в Тегерані 1943 року. Там же “лінія Керзона” визначалась як східний кордон Речі Посполитої.  

Тому висновок польських істориків сформовано так: “Таким чином, Річ Посполита, як єдина країна у світі з числа активних членів антинімецької коаліції, стала вже в роки війни мішенню внутрішньокоаліційної агресії з боку СРСР. В першій фазі ця агресивна політика здійснювалась у сфері дипломатії і пропаганди. В наступній — з 1944 року — з допомогою військових та поліцейських заходів по жорстокому знищенню підрозділів Армії Крайової та убивств прихильного до неї населення”. Але щоб здійснювати подібні наміри, вважають в ІНП Польщі, “радянський диктатор хотів перш за все позбавитись від дипломатичних обмежень. Шукав зручного моменту щоб розірвати дипломатичні відносини між СРСР та урядом Польщі (в екзилі). Накінець, скористався із розкриттям скоєного Союзом Катинського злочину, створюючи видимість обурення “німецькою брехнею”. Радянська влада  оголосила, що злочин скоїли німці, і вимагали від Польщі однозначного підтвердження радянської версії з цього питання. Поляки, звичайно, не могли з цим погодитись”. 

25 квітня 1943 року Москва розірвала дипломатичні відношення з Польщею.

Ще до війни, у березні 1940 року радянська влада постановила провести “спецоперацію” зі знищення тисяч польських офіцерів, захоплених у полон з пам’ятного вересня 39-го. Їх локалізували у трьох місцях: Калінін (Тверь), Катинь та Харків. В меншому числі могили убитих офіцерів знайдено у Биківні під Києвом та Куропатах під Мінськом. А один Катинський злочин “обтяжений” знищенням  22 тисяч, спочатку відібраних, потім методично почергово розстріляних представників військової та політичної польської еліти. Під час Нюрбергського процесу в 1946 році радянська сторона добавила Катинський злочин до обвинувального акту проти керівників Третього рейху, та коли виявили справжні обставини злочину — швидко вилучила із переліку звинувачень. СРСР зізнався лише в 1990 році, через 2 роки Президент Росії Б. Єльцин передав Польщі копії ключових документів.

Цілком очевидно, наскільки болючою є рана Катині для повоєнних поколінь поляків. Про неї люди не мовчали, а згадували, досліджували, відвідували місця страти, молились. Та ніхно не міг припустити, що біль подвоїться після трагедії з літаком під Смоленськом у 2010 році. Загинули Президент Республіки Польща, його дружина, міністри, парламентарі, вчені, безсумнівні авторитети сучасної Польщі. Обставини катастрофи до цього часу остаточно не встановлені.

Впродовж наступних 10 років у Варшаві та інших містах щомісячно (!) згадують день трагедії.

Інша доля чекала на тих полонених  поляків, які на погляд НКВС не виглядали відвертими ворогами влади Рад. Армію колишніх в’язнів польської національності формували на теренах Союзу. Керівником Польської армії в СРСР став звільнений із тюрми НКВС генерал Владислав Андерс. Кількість “добровольців” сягала десятків тисяч. Більшість із них просто тікала від переслідувань або просто від голоду, сподіваючись на армійську пайку. Коли проблема з продовольством  виросла до катастрофічної, 100 тисячна армія Андерса по погодженню з органами була евакуйована в Персію, на територію під англійським протекторатом.

Пізніше польські історики припишуть армії Андерса завоювання форпосту Монте-Кассіно у фашистській Італії, хоча там воювали міжнародні з’єднання із значними втратами.

Перебільшення значення подій, в яких брали участь поляки, в їхній історіографії явище нерідке, а з іншого боку — коротка пам’ять на події сумнівні. Наприклад, про в’язницю для українців у Березі Картузькій, що була ніби прообразом концтаборів; про тогочасне примушення до миру — “пацифікацію”; про депортації українців (операція  “Вісла”) на на колишні німецькі землі, тощо.

Ще одним прикладом гіперболізації ролі польського руху опору в час війни є твердження, ніби Рух опору на теренах Речі Посполитої був найпотужнішим у Європі. Нині згадується і героізується лише Армія Крайова, про Армію Людову мало мови, вона була не такою патріотичною.

Із досліджень польських істориків  — на початку 1944 року Армією Крайовою була розроблена “нова концепція антинімецьких повстанських дій”.

Вона дістала назву — акція “Буря”. Суть її була простою — на звільнених від фашистів територіях Західної України мали сформуватись нові законні органи місцевої влади, звичайно — із представників АК.

Чи могли з цим погодитись українські повстанські загони на Волині і в Галичині? Очікувано вони боронили свою землю.  Цікавий епізод описує генерал Андерс у своїх спогадах під назвою “Без останнього розділу”. У розмові польського прем’єра в еміграції С.Сікорського зі Сталіним торкнулись питання можливості для Польщі передвоєнних кордонів. На запитання: “Багато українців є германофілами, тому ми, як і ви маєте з ними клопіт?”. Сталін лаконічно відповів: “Так, проте, то є ваші українці, не наші. МИ ЇХ СПІЛЬНО ЗНИЩИМО” на що польський прем’єр відверто висловився: “Остаточно! Не йдеться про українців, лише про територію”. Красномовність діалогу полягає не в тому, що Сталін готовий був знищити українських патріотів (на це вказують інші багаточисельні факти, хоча б Голодомор), а — в головній помилці прем’єра Сікорського. Пріоритет території над її мешканцями, на них не варто звертати увагу. Це була базова хибна позиція. Ні Сікорський, ні його уряд, ні АК в цілому  не очікували такого зухвалого спротиву, такої запеклої боротьби українців всіма доступними методами проти нової полонізації.

Очевидці описують, як перед звільненням від німців Львова, місцеві поляки вивісили на будинках червоні прапори поруч із біло-червоними.

Символічно, мовляв ми тепер разом звільнимо місто, а далі самостійно будемо ним управляти. “Та у липневі дні 44-го Львів не став ні польським, ні українським. Його зробили “совєтським”. Поки двоє сусідів билися за межу, третій забрав їх хату. Радянський чобіт безжально втоптав у львівську бруківку паростки національних держав. Так безславно закінчилась акція “Буря” у Львові”.  Так само вона закінчилась на Галичині, Волині, Холмщині, інших місцях — лише з багаточисельними взаємними жертвами.

Подібну мету (встановлення своєї влади у столиці) поставили перед собою організатори Варшавського повстання в тилу фашистів перед наступом Червоної Армії. Два місяця тривала нерівна боротьба на барикадах міста. Увесь цей час поляки чекали на наступ радянських військ,  які підійшли на підступи до Варшави, стояли без руху на березі Вісли. Більше того, командування фронту не давало згоди на приземлення  літаків союзників з військовою допомогою та продовольством для повстанців. Фінал був трагічним! Фашисти, здолавши опір поляків, знищили до 100 тисяч мешканців Варшави та прибулих їм на допомогу, серед загиблих  — значна доля цивільних осіб.

Як вважають дослідники, це був останній прояв фактичної (хоч цього разу не узгодженої) німецько-радянської взаємодії у війні. В останні дні перед капітуляцією захисників Варшави червоноармійцями була здійснена десантна операція обмеженими силами одного із з’єднань сформованих переважно поляками. Операція провалилась із значними кривавими втратами. Вона мала більш пропагандиський, ніж практичний сенс.

Польська історична наука детально описує кожен із 63 днів Варшавського повстання та кожен наступний, коли Гітлер віддав наказ зрівняти Варшаву з землею. А написаний на клаптику задимленого паперу проникливий вірш одного варшавського підлітка незадовго до смерті під назвою “Czerwona zaraza” став хрестоматійним в освітніх закладах. Він став одним із гасел антикомуністичної опозиції, володіння ним в часи ПНР каралось позбавленням волі. Пізніше вірш надихнув режисера Анджея Вайду на створення фільму “Канал”.

Польські дослідники із Інституту національної пам’яті велику увагу приділяють висвітленню жахів Голокосту. Обурені висловом одного із діючих міністрів Ізраїлю про те, що “антисемітизм поляки вбирають разом із молоком матері”, вони на конкретних фактах історії прагнуть довести протилежне. Не завжди вдало. Дійсно, польська влада в еміграції попереджували світ про німецький терор, концтабори, винищення єврейського народу. В перший період війни на Заході такій інформації не довіряли. Лише в грудні 1942 року керівники десяти країн проголосили декларацію, в якій офіційно засудили “звірячу політику винищення, здійснювану з холодною кров’ю. Це був перший міжнародний документ, що засуджував Голокост. В той же час, сучасні єврейські організації не перестають закидати полякам, як і українцям, провину за окремі випадки агресивного ставлення до євреїв в роки воєнного лихоліття.

Згідно з поширеною думкою польського істеблішменту саме методи геноциду проти євреїв та ромів, запозичені у фашистів, були задіяні підпільними структурами УПА під час Волинської трагедії 1943 року.  В липні 2016 року Сейм Польщі проголосував за постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині в ті роки, “геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців 2-ї Речі Посполитої”.

А що відбувалось у 2016 році? Розпал війни на Донбасі, величезні витрати із бюджету на модернізацію озброєння, безкарність Росії, яку “не щипали, а лише лоскотали” міжнародні санкції. Саме час завдати удару сусідові, забуваючи про обіцяне “адвокатство”. Ще до розгляду у Сеймі розсудливі польські оглядачі називали цей акт — “absurdalna ustawa”. Вони передбачали який негативний резонанс у світі викличуть окремі положення Постанови. Справді, реакція на законодавчий акт зі сторони США, Ізраїля, деяких країн ЄС продемонструвала, що “absurdalna” може бути політика праворадикальних сил — ініціаторів закону. Комічним виглядав той поспіх, з яким і в Сеймі, і в Сенаті прийнялись виправляти те, за що  одностайно голосували парламентарі. Виправлений текст аврально доставляли на підпис Президентові, який взагалі в той час був за межами Польщі.

Термін “геноцид” не мав юридичного підґрунтя, УПА не була при владі, а так само, як і Армія Крайова,  переслідувалась радянською владою.

Обидві сили боролись проти німецьких загарбників і комуністичного режиму одночасно. Повстанців, польських та українських, треба було  зіштовхнути.  Це вдалося, “різанина” була передбачувана.

В 2019 році Конституційний Трибунал Республіки Польща визнав окремі положення Постанови неконституційними (зокрема, терміни “українські націоналісти”, “Східна Малопольща” в контексті Волинської трагедії), але з 2016 року керівники Урядів двох держав ще не зустрічались.

Історія міжетнічного конфлікту не забувається у польських кресових середовищах. Нині на теренах сусідньої держави споруджено понад 250 пам’ятних знаків, стел, меморіалів на честь жертв “Волинської різні” з відповідними акцентованими написами. А 11 липня проголошено національним днем пам’яті геноциду.

Як використовується історія для утримання влади по-польськи наглядно демонструє такий факт. Вибори Президента Республіки Польща мали відбутися навесні 2020 року. Але ж пандемія?!  Дату виборів влада переносила неодноразово, аж накінець визначилась — у неділю 12 липня.

Виборець погодився, та нехай хоч так. Перед днем виборів — день тиші. Це — субота 11-го,  ніби випадково, день пам’яті жертв. В цей день праворадикальні сили не агітували напряму за свого кандидата, вони проводили мітинги на цвинтарях, меморіалах нагнітаючи емоції скорботи за “невинно убитими” на Волині. Увечері на стіні  президентського палацу яскраво горіли надписи “WOLYN 1943”, з траурною підсвіткою. “Випадково” цю картинку транслювали по центральних телеканалах. І ніякої агітації!

Результати другого тура виборів наступного дня — з мінімальним відривом переміг діючий Президент А.Дуда. Історія — не Бог, але також допомагає.

Історичні ініціативи польських дипломатів в українських регіонах також винахідливі. Наприклад, Генеральне консульство РП у Луцьку запропонувало відзначити 100-річчя утворення Волинського воєводства у складі 2-ї Речі Посполитої. 19 лютого — якраз відбувся ювілей. У Волинському університеті мали б пройти урочистості. Тільки от місцеві активісти зашкодили — жартома запропонували відзначити ще й річницю “Волынской губернии”, або “Рейх Комісаріату”.

Висновки:

— Інститут Національної Пам’яті Польщі має значно більші повноваження, ніж аналогічний в Україні. Відповідно здійснює більш глибокі дослідження історії, соціальної психології та близьких наук, що сприяють формуванню ідеології та світогляду громадян;

— польський досвід показує, що поспішні та надмірні зусилля “притягнути” історію до сучасних проблем можуть викликати зворотній ефект аж до трагічних подій (катастрофа літака під Смоленськом);

— педалюючи тематику геноциду поляків, по аналогії з Голокостом, прослідковується кінцева мета — спроби повернення власності колишнім осадникам або їх нащадкам; як проміжні  цілі — аргумент на переговорах з українською стороною;

— Постанова про “геноцид” була зареєстрована у парламенті за півтора роки до її ухвалення. Належний моніторинг законотворчої  активності польських “депутованих” дозволяє передбачувати загострення ситуацій та відповідно реагувати;

— польсько-угорський гуманітарний діалог “взаємо збагачує” обидві сторони на активні ініціативи щодо способів підтримки співвітчизників або єдиновірців за кордоном;

— “Помилка Сікорського” щодо пріоритету територій над їх мешканцями не втратила своєї актуальності і сьогодні в контексті протистоянь на Сході України.

Добавить комментарий

Your email address will not be published. Required fields are marked *