Автор: Голова Громадської Організації “Законодавчі Ініціативи: Україна-ЄС” Сергій Шевчук
Наша держава в останні роки двічі мала справу з біженцями. Один раз — коли вивозили із китайського Уханя людей, що хотіли врятуватися від епідемії коронавірусу, і другий — коли доправляли літаками контингент із Афганістану. В обох випадках біженцями були і громадяни України, і громадяни інших держав. Перший випадок можна назвати Ново Санжарською історією. Досвід — негативний. Сумнівні рішення управлінців, непідготовленість населення, слабкість місцевої влади, дієвість зловмисної контрпропаганди — все це створювало ілюзію дикого хуторянства в європейській державі. Верхом “креативності” міністра охорони здоров’я було її рішення самоізолюватись із біженцями на 10 днів та керувати галуззю із карантинної палати.
Другий досвід — протилежного знаку. Найвищі оцінки від міжнародних організацій, подяки від керівників окремих держав, мужність і професійний вишкіл наших спеціалістів принесли той позитивний результат, якому позаздрили іноземні служби.
Яким буде результат можливих нинішніх прикордонних протистоянь? Як в Нових Санжарах, чи як у далекому і непередбачуваному Кабулі? Щоб відповісти на це питання, варто проаналізувати досвід задіяних у конфлікті країн, навіть якщо він нетривалий, і не повторювати помилок.
Станом на 17.11.21 сформувались два підходи до реагувань на гібридну провокацію режима Лукашенко — прибалтійський та польський. Перший характерний тим, що значна частина мігрантів була допущена на внутрішні терени, а потім поміщена у спеціально виділені приміщення, де відбувались процедури індивідуального розгляду справ. Наслідком цього стали рішення про дозвіл на притулок в ЄС частині біженців, і навпаки — заборона більшості з них. Цьому контингенту було вказано на повернення до країни походження, для чого виділили чартерні авіаперевезення. Справедливо було визначено, що їм не загрожує небезпека на батьківщині, а перебування у Білорусі буде значно більшим тягарем із непередбачуваними ризиками. Матеріальні втрати держав Литви і Латвії складались із коштів на утримання декількох сотень людей, їх харчування, медичної допомоги, залучення фахівців до процедур перевірки документів та витрат на чартерні рейси.
Польський підхід до розв’язання конфлікту був з самого початку максимально різкий: оголошення надзвичайного стану в прикордонних воєводствах, недопущення усіх сторонніх осіб, в т.ч. журналістів, і дещо брутальні акції push back не дивлячись на вік і стать, навіть стосовно вагітних і малолітніх. І все ж “дірявий” в окремих місцях заслін дозволяв прориватись тисячам біженців. А це спонукало нових до штурму прикордонних заборів, бо виникала іллюзія, що бажана Німеччина була вже близько. Витрати із державного бюджету РП на обрану жорстку тактику були значно більшими, ніж у прибалтійських сусідів.
8 листопада Business insider опублікував розслідування на тему: скільки коштує полякам прикордонна криза? Простий підрахунок вказує на цифри порядку декількох десятків мільйонів злотих на місяць. Це без вартості будівництва муру. Конкретно: в жовтні до кордону підтягнуто 2 тис. прикордонників із Підлясся та ще 3 тис з інших регіонів Польщі. На це пішло 7,5 млн злотих (харчування — 30 злотих, інші витрати — 20). Прибули 1,8 тис поліцейських. Їх ночівля, перевезення та харчування коштували 7 млн злотих. До цього слід додати витрати на забезпечення солдат — близько 8 тис. (45 злотих в день на одного), це ще 10 млн місячно. Крім того, уряд передбачив компенсацію для бізнесу в регіоні оголошення надзвичайного стану в сумі 7 млн злотих. Разом у жовтні по даним газети Fakt — більше 30 млн польських злотих (1 злотий — 6,5 гривні).
В то й же час Судом Європейського Союзу на Польщу накладено два штрафи в сумі 1,5 млн євро щоденно. Станом на 12.11.21 заборгованість держави склала майже 40 млн євро.
Президент РП А. Дуда підписав Закон про будівництво заслонів у вигляді “муру” на кордоні з Білоруссю. Коштуватиме мур 1 млрд 615 млн злотих, з них 1,5 млрд — на створення фізичного бар’єру та 115 млн — на технічне оснащення. Аби вказані витрати були ефективними. Однак, за останні 6 тижнів за даними газети Bild до Німеччини таки добрались понад 6 тис біженців. Німецькі позаурядові організації ставлять свої перепони проти біженців на польсько-німецькому кордоні. А потік не має тенденції до зменшення.
З листопада 2021 року по березень 2022 року аеропорт у Мінську перейшов на зимовий розклад руху. В ньому передбачено шалену кількість польотів в день на Близький Схід — 57 рейсів. В тому числі до таких екзотичних місць як Ербіль в північному Іраку, Дамаск в огорнутій громадянською війною Сирії, Рас-аль-Хайма в найбіднішому із Арабських Еміратів. Влада у Мінську запевняє, що усі прибульці є легальними туристами, отже розраховує “грати надовго”. Міжнародна реакція змусила Туреччину і Ірак обмежити польоти.
На самому кордоні ситуація загострюється. В ніч на 13 листопада був прорив лінії кордону з допомогою техніки, аби польські прикордонники не чинили опір, іх засліплювали лазерними установками та сльозогінним газом. Чи робили це біженці?
Отже, бачимо міні-війну. Вона не надто велика, не світова, навіть не дуже резонансна. Але вже з жертвами, мобілізацією, воєнною пропагандою та страхом. Першою жертвою стала, як кажуть, правда і твереза оцінка ситуації в Мінську, в меншій мірі — у Варшаві. Потім загинули цивільні — біженці.
А в столицях обсервують ситуацію, керівники обертають її на свою користь. Один — сатрап, що тримається за конфлікт, як за рятівний круг аби володарювати далі, пам’ятаючи, що сам залишив у Білорусі смертну кару. Другий — очільник партії влади у великій європейській країні, який на тлі падіння рейтингу, інфляції і конфлікту з Європейським Союзом, вирішив, як кажуть у грі в преферанс, використати віст білоруського диктатора. Тому не попросив помочі, не допустив брюссельських чиновників і закрив кордон для медіа і гуманітарної допомоги.
Прізвища керівників держав не згадується в листі до Європарламенту і Ради Європи чотирьох жінок-лауреатів Нобелівської Премії в галузі літератури: Ольги Токарчук (Польща), Світлани Алексієвич (Білорусь), Ельфріде Єлінек (Австрія), Герти Мюллер (Румунія-Німеччина). Та майстри слова вміють сказати все поміж рядків: “…не відводьте очей від трагедії. Розуміємо, що нелегко дати раду напору розпачі на кордоні Європи. Але те, що допускається нині, не відповідає нашим фундаментальним європейським цінностям. Відчуваємо себе болісно-безрадними… Знати — означає бути свідомим зла, що діється, за цим знанням має прийти дія!”.
Які ж дії пропустила польська сторона?
— не запросили відразу функціонерів Europol, де з 2016 року діє Європейський Центр до справ контрабанди людей;
— не звернулись за допомогою до Frontex — Європейського Агентства з охорони зовнішніх кордонів країн-членів ЄС, завданням якого є: аналіз ризиків, дослідження і розробка спеціальних інструментів, навчання фахівців і забезпечення швидкого реагування, накінець — допомога державам-членам у спільних операціях;
— ігнорували EASO — European Asylum Support Office (Європейську Агенцію до справ підтримки притулку). Згідно звіту EASO у серпні 2021 року країни ЄС (+Норвегія і Ісландія) випустили 35 600 рішень першої інстанції, з них 38% надавали біженцям регульовані ЄС форми захисту;
— забули про FRA — Fundamental Rights Agency (Агенція фундаментальних прав ЄС), працівники якої б могли легітимізувати дії на кордоні і засвідчити про недопущення порушень прав людини польськими прикордонниками
Складається враження, що польські урядники з самого початку злякалися, як би європейські фахівці відразу не почали вимагати житла для мігрантів та ще й автомобілів. Такий рівень довіри до європейських інституцій навіяла діюча влада.
Зрозуміло, що відповідальним за прикордонний конфлікт є самопроголошений президент Лукашенко. Але ніхто не зніматиме відповідальності з тих, хто змушений буде відповідати на виклики. Мігранти — це також люди. Чи є це для когось відкриттям? Поляки після “шокової терапії” Бальцеровича, самі ставали емігрантами, виїжджаючи до Англії, Німеччини, у Скандинавію. Як і турки — до Німеччини, як хорвати — до Швеції, як прибалти — до Ірландії. Як зараз українці — в усі сторони. Наша країна зменшує свою популяцію в драматичному темпі — із-за недовгої тривалості життя, міграції трудового населення і студентів, війни на Сході, тощо. Для того щоб тримати пропорцію працездатних до пенсіонерів і інвалідів хоча б на мінімальному рівні, рано чи пізно доведеться дивитися в сторону чужинців. Бо вони будуть єдиною надією на поповнення робочої сили.
Україна знаходиться в поміркованій (комфортній) кліматичній зоні. Очікується, що за 20-30 років в Північній Африці і на певній частині Азії, де сьогодні мешкають сотні мільйонів людей, не можна буде жити через засухи. Недавній рапорт Світового баку насторожує — до 2050 року буде 200 мільйонів кліматичних біженців. Значна частина із них захоче прижитись у нашім “калиновім краю”. Мирно подібні процеси відбуваються рідко. Події в Біловезькій Пущі — лише дебют.
