Гаванський синдром


Автор: Голова Громадської Організації “Законодавчі Ініціативи: Україна-ЄС” Сергій Шевчук


 

ДОКАЗОВА ГЕОПОЛІТИКА З ЛОНДОНУ


Автор: Голова Громадської Організації “Законодавчі Ініціативи: Україна-ЄС” Сергій Шевчук


 

 

Королівський Інститут міжнародних відносин, більше відомий як Chatham House, є неурядовою, неприбутковою організацією, яка знаходиться у Лондоні. Метою організації (у стислому виразі) є аналіз та сприяння кращому розумінню міжнародних питань. Неодноразово за останні роки Chatham House був названий найвпливовішим неамериканським аналітичним центром. В 2005 році була започаткована премія Королівського Інституту за значний внесок у міжнародні відносини. Першим отримав премію Президент України Віктор Ющенко. В 2015 році Інститут опублікував аналітичний звіт під назвою “Російський виклик” присвячений дослідженню російської зовнішньої політики за 2000-2015 роки. В Росії звіт назвали “пропагандою в стилі холодної війни”, а його метою - “дезінформація владних структур західних країн задля відштовхування їх від співробітництва з Російською Федерацією”. У жовтні 2020 року в Інституті виступив із доповіддю керівник Офісу Президента України Андрій Єрмак.

У травні цього року Chatham House опублікував новий звіт - “Міфи та хибні уявлення в дебатах про Росію”. У ньому перелічені 16 головних міфів поширених на Заході, які інколи впливають на реалізацію політики окремих держав. Хибні погляди можуть спотворювати, а часом - формувати сучасну західну оцінку Росії. Без розуміння справжньої сутності нинішньої російської політики усі добрі і благі наміри “поліпшити” відносини з Кремлем приречені на невдачу.

Виникає логічне запитання - для кого написаний звіт, хто є адресатом? Принцип Chatham House полягає в певній анонімності, З нашої точки зору цей аналіз буде корисним європейським політикам різного калібру, в першу чергу - німецьким, які прийдуть на зміну Ангели Меркель. Він може стати у пригоді і французьким очільникам перед виборчими змаганнями із Марі Ле Пен, яка уже зараз визнається за головного конкурента діючому Президенту. Contra spem spero - і угорському нинішньому лідеру.

Чеський політикум уже змінив русофільну думку і без звіту, а його дипломатичний спротив отримав  розуміння низки інших держав Центрально-Східної Європи.

Віддаючи належне праці британських аналітиків, поділяючи їхні аргументи, можна внести деякі доповнення,  що виникли на грунті українських реалій, “завдяки” пропагандиському бомбардуванню з боку Кремлівських медіа і історичних агресивних тенденцій північного сусіда.

 

МІФ 1. “Росія і Захід - однаково погані”.


Це - широко розповсюджена точка зору. Вона  ігнорує суттєві відмінності сторін в політиці та реальних діях. “Конфронтаційне” з точки зору Москви розширення  Європейського Союзу та НАТО відбувалось не примусово. Це був усвідомлений населенням країн вибір для гарантування безпеки та стабільного розвитку.

Росія ж завжди прагнула нав’язати т.зв. “тверде добросусідство” іншим країнам, незалежно від того, хочуть вони його, чи ні. Росія продовжує розглядати свою “сферу привілейованих інтересів” як власне право. Прикладом може служити вторгнення РФ в Грузію та Україну, чому передувало повне анулювання змісту міждержавних договорів, та й взагалі - відсутність дипломатії.

Можна додати, що Росія виражає своє ставлення до колективного Заходу у трьох взаємно несумісних формулах: а) - рівноправні партнери, у випадках економічних проектів (газопроводи, атомна енергетика, тощо) чи боротьби із змінами клімату; б) - подібні порушення (“примус до миру” Грузії - бомбардування НАТО Сербії, анексія Криму - згода на незалежність Косова, розгін демонстрантів у Москві і їх арешт - “жовті жилети” у Парижі  і т.п.); в) - традиційне пропагандиське приниження Заходу (ерозія сімейних цінностей в примиренницькому ставленні до ЛГБТ, подвійні стандарти, загроза наближення військ Північно-Атлантичного Альянсу, печерна русофобія, перегляд історичних перемог СРСР у Другій Світовій війні, перелік подібних тверджень - довгий.

 

МІФ 2. “Росія і Захід прагнуть одного і того ж”.


Абсолютно непорівняльні речі, що не потребують роз'яснення. Навпаки, якщо політика Заходу почне базуватись на уявленні про якусь спільність інтересів РФ і Заходу, то вона завідомо приречена на невдачу. Бажання до нормалізації відносин схід-захід без усунення причин основних розбіжностей тільки погіршує становище. Як по стратегічним питанням, так і по тактичним речам, російські цілі несумісні з тими,що західні країни вважають допустимими.

Відомо, що Захід умовою подальшого технологічного прориву та суспільного благополуччя вважає демократичні засади державного устрою. А РФ висунула як самоціль відновлення колишнього СРСР у вигляді нової авторитарної імперії. Першим кроком, за їх задумом, мало б бути утворення т.зв. Союзної держави Росії та Білорусі з наступним поглинанням квазі-утворень (Абхазії, Південної Осетії, Придністров'я, ОРДЛО). Фінальним акордом виступатиме уся Україна. Для незгодних - приготовлена доктрина Герасимова.

 

МІФ 3. “Росії було обіцяно, що НАТО не буде розширюватись”


Росія культивує і поширює нарратив про обман Заходу щодо меж НАТО. Насправді - це спотворення історії, бо Радянському Союзу ніколи не давали гарантій того, що Альянс на змінить кордони після 1990 року. М.Горбачов у свій час погодився на включення об'єднаної Німеччини до складу НАТО. Його наступник - новий лідер Росії Б.Єльцин не ставив під сумнів принцип, згідно якому країни Європи можуть самостійно приймати рішення про засади власної безпеки. Це ж було записано в основоположному Акті Росія - НАТО підписаному сторонами у 1997 році. Тому теза про зраду, відступ колективного Заходу потрібна Москві для цементування антизахідного консенсусу всередині країни.

Слід зауважити, що розширення НАТО детерміновано не лише планами Альянсу, а в першу чергу агресивними діями Росії і у Східній Європі, і в Західних Балканах. Уряди країн бачать у Альянсі безальтернативний шанс  стабільного і безпечного розвитку, навіть якщо він потребує болісної структурної перебудови.

 

МІФ 4. “Росія не перебуває у конфлікті з Заходом”


Для окремих керівників євроатлантичної політики або європарламентарів визнати факт того, що природний стан Кремля - конфронтація з Заходом, є досить складно і занадто сміливо. Адже немає ніяких військових дій! Але є тло, характерною  рисою якого є використання нетрадиційних ворожий засобів. Вони підняті вище порога дозволеної добросусідської діяльності в мирний час, але, водночас, - нижче порога ведення війни. Москва прагне таким чином підірвати потужності Заходу, використовуючи засвоєний інструментарій - втручання у виборчі процеси, санкціоновані державою вбивства опонентів, підкуп “друзів Кремля”, інформаційні провокації. Небезпека таких нетрадиційних ворожих засобів полягає ще й у тому, що вони можуть сприяти помилковому сприйнятті того, ніби конфлікту не існує. 

Україна називає це - гібридною війною. Російські запевнення на кшталт “нас там нет”, домисли про приготування України до “другої Сребрениці” на Донбасі, про фашистів на вулицях міст, про притиски російськомовних, про “жидо-бандерівців” у Дніпрі, і т.п. нікого в Україні не дивують. У Європі обивателі прислухаються, а до обивателів  прислухаються політики ними ж обрані.

 

МІФ 5. “Потрібна нова загальноєвропейська архітектура безпеки включно з Росією”


Російське керівництво виступає за загальноконтинентальну систему європейської безпеки, яка б, в ідеалі, замінила євроатлантичні структури. Така ініціатива повністю ігнорує фундаментальні розбіжності між Росією і західними країнами по багатьом питанням, хоча б у питанні суверенітетів. Росія бажає для себе привілеїв “могучої держави”, обмеження суверенності сусідніх країн, і навіть у гуманітарній сфері - табу на критику у випадках порушень прав людини і верховенства права. Така точка зору вступає в протиріччя з головними західними цінностями. Тому, навіть коли хтось ініціюватиме початок формування нової загальноєвропейської структури безпеки, різниця у поглядах двох сторін зупинить побудову такої системи.

Після виключення Росії з G8 Кремль прагне довести світові та своїм громадянам безперспективність вирішення будь-якого конфлікту без Росії. Тема європейської безпекової моделі за участю росіян є однією із провідних. Та більше, щоб від Ванкувера до Владивостока спільно з РФ гарантувати мир та спокій. Такі утопічні плани діваються в період загострення симптомів “победобесия”. на заміну їм виходить заклик: “Можем повторить”. На центральних російських телеканалах прощупується реакція глядачів на “превентивний ядерний удар”, для початку - по малозаселених територіях. Вибухи на складах у Чехії яскраво продемонстрували наскільки безпечною є безпекова архітектура по-російськи.

 

МІФ 6. “Потрібно поліпшити відносини з Росією, навіть без поступок з російського боку, бо це дуже важливо”


Існує думка, що є чіткі імперативи до успішної “перезагрузки” відносин із Росією. Серед них - взаємні економічні, енергетичні інтереси та якась компенсація,  сатисфакція за програш СРСР у холодній війні. Навіть якщо буде зростання впливу росіян чи послідують незначні погрози, то на думку прихильників такої позиції, це лише побічний ефект або незначна ціна, яку можна заплатити. Але подібні домовленості просто не спрацюють! Доказом цього є “домовленості” по Близькому Сходу чи Північній Африці. Недоговірний підхід РФ послідував по кожному окремому питанню. Тому західним політикам варто знати, що уявлення Кремлем Росії як фортеці, що має право командного голосу у світі, залишиться в основі кремлівських переконань.

Україні найкраще відомо, що спроби загравання з Росією лише підсилюють імперські апетити. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією діяв з 1999 по 2019 роки. В ньому був закріплений принцип стратегічного партнерства, визнання непорушності існуючих кордонів і взаємне зобов'язання не використовувати свою територію на шкоду безпеки один одного. Загравання з Росією коштувало загарбанням у 2014 році значної території,  загибеллю 13 тисяч українських жителів та мільйонів біженців.    

 

МІФ 7. “Росія має право на оборонний периметр - сферу привілейованих інтересів включно з територіями інших держав”


Це - виразна кремлівська ідея, яка абсолютно несумісна з євроатлантичними цінностями щодо суверенітету і права держав на самовизначення. Вона підриває геополітичний порядок і міжнародну безпеку, оскільки побічно надає дозвіл РФ на територіальну агресію, анексію та пряму війну. Прихильники цього міфу фактично погоджуються з правом Росії домінувати в сусідніх країнах та порушувати їх територіальну цілісність.

“Оборонний периметр” Росії вже продемонстровано поблизу кордонів України з локалізацією там  наступальної техніки та 120 тисячами військових. “Оборонний периметр” мав колишній СРСР з тенденцією до повзучої агресії і намірами “помити чоботи солдат” в Індійському океані. Нинішні російські приватні військові угрупування розширили “оборонний периметр” до узбережжя Середземного моря, і далі, до Венесуели у Латинській Америці. Тепер периметр розширюється за рахунок Арктики.

 

МІФ 8. “Потрібно вбити клин між Росією і Китаєм, щоб завадити їм діяти в тандемі проти інтересів Заходу”


Уявлення про те, що Захід зможе використати напруженість між Китаєм і РФ базується на невірному розумінню відносин між двома країнами. Мотивацією цього міфа є переконання в тому, що вони утворять єдиний стратегічний простір. При цьому Заходу закидають пасивність, ніби він “дозволив” злиття завдяки недалекоглядності політиків. Насправді це не так. Так само, як Захід не в змозі об'єднати Росію і Китай, він не може їх роз'єднати.Дійсно, в даний час обидві держави можуть більше виграти від співробітництва, ніж від жорсткої конкуренції. Тому і Росія, і Китай відсунули свої розбіжності на задній план. Але не можна забувати про командний імператив кожної окремої держави та повну автономію у прийнятті рішень. Прихована двостороння напруженість і недовіра може стати першочерговою по мірі посилення панування Китаю і ослаблення РФ. Тому утворення в перспективі “осі авторитаризму” Пекін - Москва є неможливим.

В Україні пам'ятають радянську проблему острова Доманського на Амурі, знають про уступки частин російської території на користь китайських друзів. Уже зараз нелегальна міграція китайців на другий берег Амура набула масового характеру, що знайшло своє відображення у жартівливій приказці: “за кожним деревом на Далекому Сході стоять два китайці”. Різниця потенціалів у густині народонаселення в суміжних теренах настільки велика, що несе потенційну вибухову загрозу.  В 2020 році на світ з'явилось 12 мільйонів китайських дітей, населення усього Приморського краю РФ складає менше 2 млн. Окрім цього, зміни клімату уможливлюють з великою долею ймовірності перетворення Північного Китаю на посушливу зону.

 

МІФ 9. “Відносини Заходу та Росії слід нормалізувати щоб запобігти піднесенню Китая”


Яка приваблива ідея! Якщо Китай можна порівняти зі штормом, що наближається, то варто Заходу зробити Росію союзником, щоб, якщо і не попередити, то хоча б витримати стихію. На перший погляд... І хоч Китай справді  в майбутньому стане більш серйозною проблемою в порівнянні з РФ, але ставка на тісні короткотермінові стосунки з нею є неправильною. Міф про “нормалізацію” повторюють аналітики і керівники бізнесу, для яких Росія є джерелом доходів. Найбільш помітним прихильником міфу був у свій час Генрі Кіссінджер, про якого нині позитивно відгукуються  російські державні медіа за відомий “прагматичний” підхід до Москви. Серед сучасних політиків Еммануель Макрон виступає за зближення Росії з європейською сім'єю, упускаючи з поля зору темні сторони російської зовнішньої політики. Незважаючи на часті контакти із Президентом України, він вважає, що злочини Росії частково викликані окремими провокаціями Заходу. 

Якщо скористатись історичною аналогією, то Москва хоче, і не приховує цього, ще однієї “Ялтинської конференції” аби знову підтвердити розділення сусідніх територій на свою користь. Але для Заходу здача України де-факто у вигляді плати за спільну взаємодію проти Китаю була б не лише грандіозною зрадою, але й підривом довіри до колективного Заходу в інших геополітичних театрах світу. Сучасний союз з РФ міг би бути теоретично допустимим в ситуації війни з КНР, або в точці неповернення. Та цього поки що немає!

Історія довела, що Росія впродовж двох останніх десятиріч прагне підірвати західні норми і цінності. Цьому необхідно протиставляти дії, а не слова. В даний час це робиться з допомогою санкцій - найбільш корисного інструментарія для виразу осуду. І не войовничого. Якщо навіть цього не робити, то Росія сприйматиме реакцію Заходу, як мовчазне підтвердження прийнятності своїх агресивних дій. А отже, їх дозволено повторювати.

“Поворот” Росії на схід після 2014 року - є конструкцією, яку Москва використовує для зденервованості західної публіки і створення ілюзії стратегічного потенціалу китайського напрямку. Однак, на тлі пандемії Китай може бути підданий міжнародному (всесвітньому) осуду за джерело походження і поширення COVID 19. В цій ситуації китайське керівництво навряд чи вирішить за краще “поворот” до Росії - держави-вигнанця цивілізованого світу. Тіснішою може бути лише залежність Москви від могутнього сусіда. Наприклад, приреченість використовувати телекомунікаційне устаткування 5G від китайської Huawei. Відсутність надсучасних технологій змушує росіян нехтувати пересторогами кібербезпеки.

Реальність є такою - російські еліти, як і раніше, у своїй більшості орієнтовані на Захід, на перспективу оцінюючи свої можливості та паралельно - внутрішньо-російські ризики.

 

МІФ 10. “Євразійський економічний союз є справжнім та важливим партнером Європейського Союзу”


Росія майже десятиліття тому оголосила Євразійський економічний союз (ЄАЕС) партнером Європейського Союзу в запропонованому нею проекті зони вільної торгівлі “від Лісабону до Владивостока”. З того часу була можливість пересвідчитись у тому, що ЄАЕС - це політичний проект. В організації бракує інституційної стабільності, характерної для справжнього спільного ринку. Сутність російської ініціативи полягає в тому, що ЄАЕС створено як аналог ЄС, аналог “золотого стандарту” глибокої економічної інтеграції. Однак показники торгівлі за останні роки свідчать про протилежне: між державами-членами здійснюється лише 20% торгового обороту, а 80% - із зовнішніми партнерами (довідково: в ЄС - третина); сукупний ВВП союзу сформований на 87% із ВВП Росії. Це є свідченням домінування РФ, а не доказом вільного ринку. Подібна асиметрія дає можливість Росії приймати односторонні рішення на свою користь без значних затрат і будь-яких наслідків.

Риторика Москви про взаємовигідність євразійської торгівлі не відповідає дійсності.  ЄАЕС зовсім не стала євразійською версією Європейського Союзу, а аргумент, що використовують іноді у Берліні, про “еквівалентність” Росії, - помилковий. В основі проекту ЄАЕС лежить намір створення організації як засобу повернення Росією втраченого впливу після розпаду СРСР. Тому задекларовані “переваги” об'єднання набули для РФ  політичних рис.

Водночас, серед країн-членів Європейського Союзу мають місце певні протиріччя в питанні доцільності розширення торгівлі з метою припинення санкцій. Поки що цього не відбулось, але саме по собі існування дискусії на цю тему є корисним для РФ, дозволяючи Кремлю отримувати вигоду з тактики “розділяй Європу та володарюй”.

Незважаючи на  вкладення Росією значного політичного капіталу  в євразійський союз та її покровительство, занадто часто вона скоює вчинки, що підривають засади пострадянської інтеграції. Наприклад, у 2014 році Росія заблокувала імпорт сільськогосподарської продукції із ЄС у відповідь на введення фінансових та економічних санкцій. Але інші члени ЄАЕС відмовились наслідувати приклад, навіть під пресингом росіян.

Отже, запропоновані російським керівництвом проекти угод про вільну торгівлю “від Лісабону до Владивостоку” навряд чи вирішать реальні нинішні проблеми між РФ та об'єднаною Європою. Адже мета проектів проста і однозначна - заохотити ЄС відмінити економічні санкції.

 

МІФ 11. “Народи України, Білорусі та Росії - одна нація”


Похвально, що аналітики з британських островів зацікавились таким питанням. Можливо ім занадто часто різало слух висловлювання  В.Путіна: “Мы - один народ”. Для розвіювання міфу автори звіту Chatham House звернулись до історії 14 століття, зокрема до Великого князівства Литовського,  а від нього - до конфедеративної Республіки двох націй, відомої як Річ Посполита. Що ж, це важливі дослідження, особливо для європейців. Тим більше - для американців,  в ті далекі часи на місці  Капітолію у Вашингтоні лише бізони бігали. Дослідження отримали вагомі аргументи, які навіть найпалкіших русофілів переконають у хибності кремлівських пропагандистів про те, що “украинцы - это укушенные поляки”, а також що “украинский язык создан в австрийском генштабе”.

Однак, замість спроб виграти ідеологічну битву між істориками, що само по собі малоперспективно, краще було б звернутися до сьогодення. Тоді б вони зазначили ту величезну різницю у ментальності між сучасниками в Україні та жителями Росії - “від Москви до самих до окраїн”. Цивілізаційне, духовне, звичаєве провалля між двома народами розширюється щороку. Якщо раніше справедливим було твердження Л.Кучми: “Україна - не Росія”, то тепер можна говорити про вердикт: “Україна - анти-Росія”. ЇЇ поверненню в Європу ніщо не завадить. Поки що кремлівським керманичам зручно і звично розглядати Україну і Білорусь через неоімперську  призму. Так їм видається природним мати право втручатися у внутрішні справи сусідніх держав - аж до потенційної легітимізації російської агресії.

 

МІФ 12. “Крим завжди був російським”


Цей міф стверджує, що Крим завжди був російським і що його захоплення Росією просто виправило історичну несправедливість. Погоджувались з такою тезою Д.Трамп і його радники; представники партії “Альтернатива для Німеччини” які регулярно відвідують Крим; лідер французької опозиційної партії, яку кредитують російські банки, Марі Ле Пен; очільник партії “Ліга Півночі” в Італії Маттео Мальвіні; прем'єр Угорщини Віктор Орбан; Президент Чехії Земан та деякі дрібніші європейські політики. Немалою була чисельність прихильників Big Deal за часів Трампа, які пропонували пробачити російські порушення міжнародного права як жест доброї волі з боку Заходу,  мотивуючи історією Криму та переважно російським складом населення. Насправді те, що відбулось у лютому-березні 2014 року має назву - військова операція повного спектру дій, яка проводилась на суші і на морі з доповненнями у вигляді інформаційних операцій проти України. Так званий референдум 16 березня 2014 року був проведений фактично під дулами автоматів “зелених чоловічків” і мав на меті - узаконити захоплення півострова.

Венеціанська Комісія Ради Європи прийшла до висновку, що референдум був незаконним, оскільки порушував Конституцію України і Конституцію АР Крим. Процес не відповідав європейським стандартам і не передбачав будь-яких конструктивних переговорів між сторонами. ОБСЄ не направляла  спостерігачів, оскільки не визнала його законним. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН підкреслила недійсність голосування 16 березня.

Примиренницьке ставлення міжнародної спільноти до анексії Криму, окрім іншого, означатиме підрив глобальної угоди по нерозповсюдженню ядерної зброї. Адже  Будапештський меморандум надав гарантії від ядерних держав щодо територіальної цілісності України. Ці запевнення були віроломно порушені через 20 років. Нездатність міжнародного співтовариства виконувати взяті на себе зобов'язання дискредитує процес нерозповсюдження зброї масового знищення на планеті.

Незаконність анексії Криму не викликає сумнівів. Важливо щоб США та ЄС зберегли свою відданість суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Української держави. Подібно до того, як невизнання світовим співтовариством радянського контролю над країнами Балтії після Другої Світової війни. Прибалтійським державам знадобилося 50 років, щоб відновити свою державність. Подібне довге очікування принесе результат і у випадку Крима.

 

МІФ 13. “Ліберальна ринкова реформа 1990-х років негативно відбилась на Росії”


Цей міф справді “заволодів масами” росіян. Лайливе слово “лібераст” стало популярним в оцінці т.зв. російських демократів. Відраза населення до реформаторів 90-х заохочується нинішньою владою.  Міф про те, що ліберальні реформи спустошили Росію в кінці 20 століття подобається тим європейським політикам,  хто зліва чи справа доброзичливо ставиться до режиму Путіна. Влада свідомо переносить поняття лібералізм з економічної площини в політичну. Це означає, що всі опозиціонери, які виступають проти корупції, засилля силовиків, незаконного присвоєння загальноросійських активів борються із вітряними млинами. Ерозії сили нинішньої російської влади поки що не помітно. Між нею та динамічною і ефективною економікою стоять 2,6 мільйона силовиків. Їх робота виражається у цифрах осіб, яким інкримінуються економічні злочини. Таких близько 5000. П'ять тисяч російських бізнесменів знаходяться під слідством, часто за надуманими звинуваченнями, бо не змогли “переконати” чи “поділитись”.

 

МІФ 14. “Санкції - неправильний підхід”


Найбільш контраверсійний міф. У звіті англійські аналітики стверджують, що “економічні санкції вже продемонстрували практичну і нормативну цінність у вигляді реакції на недопустиму поведінку Росії - але їм треба дати час щоб подіяти, їхню ефективність не можна виміряти з допомогою швидких та сумнівних тестів”.

Однак, в дискусіях про результативність санкцій звучать і інші точки зору, як в країнах Заходу, так і в Східній Європі і в Україні зокрема:

а) санкції не працюють; 

Аргумент - поведінка РФ на міжнародній арені не змінилась. Росія навіть розширила спектр протиправних дій. Уже звичними стають кібератаки з території Росії та злісні інформаційні провокації. Росіяни “переживуть” санкції, бо держава володіє п'ятим у світі золотовалютним резервом, є суверенний фонд добробуту в розмірі 10% ВВП, енергоресурси, тощо.

б) санкції суттєво Росії не шкодять;

Така версія міфу запевняє, що Росія занадто велика та стабільна щоб постраждати від раніше введених покарань.Як образно висловились польські оглядачі: “санкції не дряпають російських можновладців, лише гладять їх”. Подібна точка зору поширена і в Україні.

в) санкції посилюють Путіна;

Ця теза часто використовувалась в перші роки санкційної політики, з часом вона стала менш актуальною. Представляючи себе твердим захисником Росії від ворожого Заходу, Путін дійсно підвищував популярність у певних колах обивателів. Та й серед еліт запопадливе “згуртування біля прапора” було поширеним явищем не лише в середовищі чиновників, а й навіть - богеми. В останній час Путіну вдається залучати до недопустимих дій політиків сателітарних країн - Білорусі, Вірменії, “європейських” друзів Кремля” - з метою розмивання власних провин і тиражування зухвалої поведінки у світі.

г) санкції штовхають Кремль в сторону Пекіна;

Аргумент базується на факті поглиблення китайсько-російських відносин. Чому усі вищеназвані версії хибні?

Британські аналітики наводять декілька  конкретних прикладів: наміри посилити західні санкції змусили підтримувані Росією сепаратиські сили зупинитись і не боротись за захоплення Маріуполя у вересні 2014 року, після розгрому українських частин під Дебальцево не послідував наступ з'єднань противника в глибину української території. Приклади досить спірні, але при цьому підкреслюється роль стійкості і мужності українських вояків.

Семирічний термін антиросійських санкцій вважається занадто коротким періодом у світовій історії санкцій. Чим довше діють санкції - тим болісніші їх наслідки. Наприклад, Іран погодився на вимоги Заходу після 10  підсанкційних літ.

Санкції виконують функцію демонстративного осуду. Караючи порушникі  вони показують з ким не варто мати справи. Порахувати втрачені у зв'язку з санкціями можливості для Росії надто складно. Відтак, російський капітал тікає із РФ, незважаючи на гнівний спротив Путіна. Бізнес схвильований потенційною втратою доступу до міжнародної фінансової системи.

Щодо “дружби з Китаєм”, то вона головним чином спирається на подібний антизахідний характер обох режимів. Реально із Китаю до Росії направляється менше 1% інвестицій від усіх що йдуть за межі Піднебесної. Жорсткі торги Пекіна, наприклад щодо газопроводу “Сила Сибири”, розчарували Росію.

В той же час ворожість і підозрілість місцевих мешканців Далекого Сходу стосовно інвесторів розчарували Китай. Та й сам факт західних санкцій стримують обережних китайських інвесторів від ризикованих угод. Інвестиції в надра Африки для них значно більш привабливі.

Таким чином, ті хто закликають  відмінити  санкції до Росії ніби-то через їх неефективність, ще ні разу не запропонували альтернативну політику впливу на  ядерну державу світу.

 

МІФ15. ”Все залежить від Путіна, Росія - керована вручну централізована автократія”


Позиція британських експертів з цього питання відрізняється від загальноприйнятої в Україні думки.  Вони вважають, що твердження “Росія Володимира Путіна - це спектакль одного актора” є неправильним. Існує чимало інших інституцій, які готують рішення, аналізують, пропонують різноманітні варіанти - “многоходовки”, тобто відіграють свої ролі. Простіше бачити і чути одного Путіна, а це - ризиковано.

Ще років 10-15 тому в українській публіцистиці зустрічався термін - “колективний Путін”. Йшлося про спецслужби, які задавали тон усьому.

З плином часу термін зник, зате з'явились штампи: “у Путіна - ключ від війни”, “подивитися Путіну в очі”, тощо. Міф про всемогутнього Путіна можна витлумачити двояко: “позитивна версія - Путін - як добрий цар. Це означає сильне і грамотне управління на тлі безмежної політичної сили.

Що змушує прислухатись до кожного слова, жесту, натяку, мовчазної паузи, і робити з цього далекоглядні висновки. Але чи вони будуть правильними?

“Негативна” версія не менш шкідлива для реалістичного розуміння російської політики. Вона допускає патологію персоніфікованого прийняття державних рішень, особливо коли вони приймаються експромтом. Водночас втаємничено утримує карикатурний образ хворобливого за віком правителя за аналогією з радянськими Генеральними секретарями КПРС. Звідси - нехтування аналізом, прослідковуванням маршрутів підготовки важливих рішень, роллю інших осіб та інституцій.

Загалом підтримка міфа про унікальну владу Путіна - грає на руку Кремля. Зосередження усіх питань на Путіні заохочує чорно-білий тип мислення громадян.

За чи проти? Це є частиною політичного театру в якому недопустимі відтінки сірого.Будь-яка критика Заходу розбивається на куски, якщо рішення, що зацікавило Захід, ухвалив сам Путін. Цього місяця прийнято в першому читанні Закон РФ про заборону участі у виборах до Держдуми особам причетним до екстреміських організацій.

Таких зараз 83, ще 33 визнано терористичними. “Екстреміським” є громадський рух “Штаби Навального”, Фонд боротьби з корупцією, Фонд захисту прав громадян та інш.

Таким чином змістовних дискусій в обох Палатах російського парламенту не передбачено. Настанови даватиме “колективний Путін”, як у травневому інтерв'ю  російській службі ВВС глави Служби Зовнішньої розвідки РФ С.Наришкіна: “Все эти сюжеты, связанные с кибератаками, отравлениями, взломами, вмешательством в выборы, которые приписываются России, настолько нелепы, а подчас даже убоги, что в разговоре приличных и высокообразованных людей даже неудобно комментировать”.

 

МІФ 16, останній. “Те, що буде після Путіна, має бути кращим ніж за Путіна”


Ця частина звіту Chatham House написана найбільш яскраво і талановито. Можливо тому, що у складі експертів є російськомовні фахівці, які, як можна припустити, проживають нині у Великобританії. Тому підсвідомий намір  доказати, що “отщепенцы”, як таких називали за радянських часів, недаремно покинули Отчизну, проявився тут.

Висновок аналітиків категоричний - “незалежно від того, хто в кінцевому результаті стане наступником Путіна, політичні умови в Росії, ймовірно,  і надалі  перешкоджатимуть розвитку більш конструктивних відносин із Заходом”.

Для України - це найбільш корисний висновок, що упереджує бездумні надії на можливу зміну курсу Кремля. Висновок, що не дозволить розслаблятися поблизу величезного євразійського “сектору Газа” та піднесе по соціальному ліфтові до командних висот людей честі і совісті.

Не треба бути геополітиком щоб зрозуміти (висловлюючись медичною термінологією), що метастази ракової пухлини Путінського режиму рознеслися по теренах Російської Федерації і ждуть свого часу на злоякісний ріст. Війна - спочатку в головах.

Бажаючі насолодитись критикою РФ “після Путіна” зможуть ознайомитись з футуристичними коментарями авторів звіту про цей міф в оригіналі на сайті Королівського Інституту міжнародних відносин.