Автор: Голова Громадської Організації “Законодавчі Ініціативи: Україна-ЄС” Сергій Шевчук
Популярне польське видання ONET в матеріалі від 21.05.2022р. підвело суб’єктивні підсумки тримісячної війни в Україні. Хоч усі сторони конфлікту коментують події з переможними нотками в голосі, поляки це заперечують. Дійсно, росіяни на порозі війни твердили про швидку перемогу, українці почали запевняти про боротьбу до повної перемоги над Росією, США випромінюють впевненість в катастрофічній згубності їхніх санкцій, Європа тішить себе тим, що зможе літо провести без російських енергоносіїв. Та на думку польських аналітиків реальність виглядає іншою.
ONET в опублікованому матеріалі зосередилась на негативі війни. Слід відмітити, що видання традиційно займає проукраїнську позицію, акцентує увагу читачів на мужності наших вояків, захоплюється віртуальними виступами В.Зеленського в парламентських залах Європи, і навіть оцінку українського журі на Євробаченні коментувало делікатно, згладжуючи обурення польських обивателів. Цього разу всупереч переможним реляціям конфліктуючих сторін, ONET зосередило увагу на проблемах. Може варто згадати і про поразки? Бо, як твердить редакція, — «війна в Україні не приносить зиску нікому».
ЧОМУ ПРОГРАЄ УКРАЇНА.
Війна щоденно приносить звістки про нові трагедії. Постійні атаки на невинних цивільних,нищення важливої інфраструктури, примусова міграція мільйонів людей, колапс виробництва — про це відомо всьому світу. Всього за один квартальний проміжок!
Наріжним каменем української політики після 2014 року було якомога тісніше зближення з Заходом, Уникнути повномасштабної війни за свою суверенність з Росією. Пристати до НАТО та Європейського Союзу. Міцно спертись на Колективний Захід, щоб не бути притягнутим до Сходу. Як писав Дмитро Кулеба на сторінках «Foreign Affairs» в серпні минулого року: «Сполучені Штати Америки та Європа мусять визнати Україну як частину Заходу. Інакше всі наші зусилля сповзуть на ніщо». Тим часом, ні США, ні Європа не були готові прийняти Україну до свого грона. Про що зрештою і натякали Києву — на міжнародній арені держави маневрують в досить обмежених рамках і свої наміри зобов’язані достосовувати до існуючих реалій.Зокрема, до політики інших держав.
Отож після 2014 року і аж до 24 лютого 2022 року Україна залишалась в скомплікованій ситуації — не була настільки мілітарно сильною, щоб відбити окупований Крим і переважити на теренах Донбасу, і не настільки сильна економічно, щоб сподіватись на вступ до НАТО і ЄС.
Через три місяці війни Україна опинилась в значно гіршому становищі, ніж перед її вибухом. Конфлікт низької інтенсивності переріс до драматичних зусиль по утриманні лінії фронту на півдні та сході країни. Скидається на те, що держава найправдоподібніше буде змушена погодитись на якусь форму майбутнього нейтралітету. На противагу пануючому в Польщі оптимізму щодо унійних аспірацій Києва, їх акцепція також відкладається, якщо взагалі можна припускати досяжність фіналу євроінтеграції.
Усе це дозволяє припускати, що Україна не реалізувала цілей, які формували вісь її зовнішньої політики останнього десятиліття. Замість цього змушена боротись за припинення війни, відвойовування втрачених територій та відбудову залишених росіянами руїн. Водночас, це означає, що Україна стала ще більш залежною від зовнішніх партнерів. А міжнародній політиці за більшу залежність треба платити більшу ціну. Коли мине щедрий період солідарності з Україною, Захід почне засипати Київ різноманітними побажаннями. Чи то в правовій площині, чи у фінансовій. Україна цілий час буде детермінована західною військовою поміччю, бо, як можна передбачати, війна в тій чи іншій формі напевно триватиме ще довго.
Україна на першій лінії фронту героїчно задіяна в тому, що адміністрація Д.Байдена назвала «зіткненням світової демократії з автократіями». Принагідливо Україна стала найбільшою жертвою такого «зіткнення».
ЧОМУ ПРОГРАЄ РОСІЯ.
Зрозуміло, що агресія Росії коштує дуже дорого. Але її вторгнення в Україну не оплатиться і з інших причин. Однією із головних цілей Путінської Росії був перехід до процесу прийняття рішень в європейському політичному просторі на рівні із іншими державами. Справа в тому, що до війни московський політикум вважав «Отечество» істинно європейською державою. В Європу направлялись приватні кошти, придбавалась елітна нерухомість, там здобувало освіту молоде покоління російських можновладців. Це вважалось важливою справою, не тому, що Кремль «європеїзувався», просто в Росії звикли діяти виходячи із власних уявлень, а не об’єктивних факторів.
Її політичний вплив підтримувався не економічним чи технічним прогресом, а лише радянським ядерним потенціалом. Саме він, плюс можливості енергетичного тиску, послужили пусковим механізмом нахабного загострення дискусій, а пізніше — і ультиматумів, щодо європейського політичного порядку. Таким чином хотілось вибороти собі місце за столом переговорів з іншими європейськими гравцями.
Але здійснивши напад на Україну, РФ зловмисно порушила міжнародне право, сама ініціювала гострий конфлікт з колективним Заходом. Вона багаторазово користувалась методами, які після 2-ї Світової війни не смів ніхто задіювати. Чи наблизила така стратегія РФ до спільного вирішення долі Європи, чого так прагнув Кремль після багатьох років існування «поза грою»?
Ні на цей момент, ні в осяжному майбутньому цьому не бути. Росія надовго втратила довіру багатьох європейських країн і міжнародних організацій, які до війни були схильними бачити в ній партнера.
З іншого боку, США впевнено закріпили свій вплив на континенті, успішно витісняючи Москву із старого світу. Звичайно, не можна назвати цей процес зовсім незворотнім, але агресію РФ можна впевнено ідентифікувати як поразку стратегії відновлення російського впливу на європейський континент.
ЧОМУ ПРОГРАЄ ЄВРОПА.
Якщо зосередитись лише на політичному вимірі, то держави Західної Європи програли синхронно з Україною і Росією. З двох причин.
По-перше, не вдалося їм проштовхнути такий візерунок світу, в якому Росія бачилася б європейською. Керманичі країн Старого Світу були, і, в певній мірі, є переконані в тому, що з Росією варто співпрацювати там , де це можливо. Хоча б тому, що забрати її з карти світу неможливо. Отже, бажано виробити зовні пристойні відносини. Йдеться про Німеччину, Францію, Італію та деякі менші країни — Австрію, Угорщину та, до останнього часу, Фінляндію. Причому їхнє бажання кооперації з РФ базувалось на прагненні уступок з боку України. Не потребує пояснень той факт, чому подібна тактика обернулась фіаско після 24 лютого. Політикам-прихильникам такої думки довелось визнати нищівну поразку від авторів англо-саксонської концепції. У ній немає місця для РФ у Європі! Росія не матиме голосу в самих важливих питаннях співжиття на континенті. До англо-саксонського табору приєднались Польща та інші держави, котрі відчувають загрозу з боку Кремля.\
По-друге, головні держави Західної Європи декілька років тому ініціювали ідею європейської стратегічної автономії. У спрощеному вигляді ідея полягає в тому, що об’єднана Європа має бути самостійним гравцем на міжнародній арені, бо заслужила право діяти окремішно у відносинах з Росією, Китаєм чи тією ж Америкою. Також приймати рішучі заходи у випадку кризових ситуацій. Однак інвазії РФ на сусідні території Грузії і України продемонстрували безпорадність Західної Європи в стратегічному вимірі. Така «брюссельська неміч» виникла не лише із-за слабкості міжнародних позицій Франції і Німеччини, а знову таки — через фобію погодитись з англо-саксами у сприйнятті Росії як напів-європейської держави.
«Так минає мирська слава» — казали древні. Німеччина, яка звикла «роздавати карти» при кожній європейській кризі, змінює курс як флюгер під тиском громадськості і Вашингтона. Фактично сама себе позбавляє реального впливу на гострі континентальні виклики.
ЧОМУ ПРОГРАЄ ПОЛЬЩА.
Накінець, програє і Польща. Програє, не зважаючи на запевнення польської влади що інші країни беруть приклад з польської політики солідарності з Україною.
В результаті війни Польща остаточно стала фронтовою державою Заходу. Зрозуміло, що в силі залишились натівські гарантії безпеки, немає підстав сумніватись і в американській допомозі. Та все ж, прифронтова держава з ворожим кордоном не може розраховувати на якусь вигоду. Не спілкуючись з сусідом, навіть без військового безпосереднього конфлікту. В такій ситуації на перше місце виходить військова міць. А її в Польщі немає, в усякому разі — не в достатній мірі. Тому в кризових періодах Польща не відіграватиме серйозної ролі. Якщо ж «демократична спільнота» буде вирішувати свої конфлікти з Росією силою, то для Польщі це буде найгіршим з усіх можливих рішень.
Як прифронтова держава Польща програватиме в дипломатичних ініціативах. Впродовж багатьох років в інтересах Варшави було укріплення Унії та її політичного, військового, економічного і дипломатичного потенціалу. Між тим, війна в Україні показала слабкість слабкість усіх цих аспектів європейської політики. Прикро, що в останній час Варшава не була заангажована в їх зміцнення, продукуючи суперечки з Брюсселем.
Перед війною можна було почути, що війна на сході могла б бути корисною, бо підтвердила б слушність польської національної інтуїції щодо справжньої натури російської держави. А ще забезпечила б полякам присутність сильної військової американської потуги на берегах Вісли. Але десятки тисяч вбитих, мільйони біженців, знищення інфраструктурних об’єктів майже половини великого сусіднього краю, ламання стабільності на кордоні з Білоруссю, енергетична непевність, ядерні загрози а також щораз більша мілітаризація міжнародної політики — повинні врешті решт переконати усіх — жодна війна в Європі не може бути привабливою. В ній втрачають всі !
Правда, не в однаковій мірі. Тим не менше, Польща вже є одним із найбільш програвших.
ЧОМУ ПРОГРАЛА ДИПЛОМАТІЯ.
Дипломатія, особливо підкріплена силою, традиційно використовується для спроб мирного вирішення самих складних міжнародних проблем. В лютому 2022 року дипломатія «здулась». Пояснення було примітивне — неадекватність кремлівського лідера. Мистецтво компромісу, розсудливість, відповідальність, поміркованість світових лідерів стали жертвами цієї війни, так само, як ставали жертвами попередніх воєн. Країни, що дотримувалися нейтралітету, які раніше сприяли заключенню мирних угод, втратили найбільше — довіру.
Однією з таких держав була Фінляндія з її успішним дебютом Організації з безпеки і співробітництва в Європі після Гельсінського заключного акту. Зараз країна подала заявку на вступ до НАТО. Це приклад того, як під впливом обставин одна з європейських країн змінює вектор політики безпеки, втрачаючи при цьому цінні активи, які їй добре служили і відрізняли від інших.
В публікації ONET автори навіть помітили ознаки сповзання на програні позиції США та Китаю. Мабуть, їх аргументи на даний момент виглядають трішки «натягнутими» і передчасними. В усякому разу після осінніх довиборів у американський парламент та прояснення ситуації навколо Тайваню, аналіз американських та китайських позицій буде більш повним.
РЕЗЮМЕ.
— публікація остаточно «поховала» шовіністичну теорію поширену в певних кресівських середовищах про те, що українсько-російський конфлікт, який послаблює дві сторони, вигідний Польщі. Виступ Президента РП Анджея Дуди у Верховній Раді України — цьому підтвердження.
— аргументація про відсутність переможців у нинішній війні в Європі є більш переконливою, ніж переможні реляції ЗМІ конфліктуючих сторін. Доцільно просувати контент польських аналітиків на західно-європейські терени.
— переконливою є критика тези про те, нібито війна на сході не зачіпає, обходить віддалені європейські держави. Європейський інформаційний простір потребує поширення подібної аналітики.
